Погода: 8°C

Середа, 17 червня 2015 08:29 Прочитано 2891 разів

Герої моєї сім`ї

Автор
Герои сім'ї

Війна… Яке страшне слово, та які важкі враження від нього… Скільки б часу не минало, а відлуння цього слова будуть ятрити душу людини тим болем, який поселила в людині війна. Вже 70 років минуло від тих страшних часів, коли майже увесь світ був вимушений боронити свої країни, домівки, свої сім’ї, своє життя.



Герої в моїй сім`ї 70 років… Здавалося б таке велике число, але насправді цих років дуже мало. Цих років дуже мало для того, щоб забути всі втрати, біль, ті страждання, які пережили наші діди, прадіди. Цього дуже мало для того, щоб змиритися, що поруч немає дідуся, до якого можна підійти в будь-яку хвилину, обняти і просто поговорити. Щиро і невимушено.
Цього дуже мало для того, щоб звикнути, що замість усміхненого обличчя та радісних очей дідуся ти зможеш побачити лише холодну споруду з граніту; замість його рук – лише холодну землю на його могилі; замість його теплих слів та щирого сміху – гнітючу тишу цвинтаря. Для того, щоб з усім цим змиритися мало не тільки цих 70-ти років. Для цього мало цілого життя.

Ви можете подумати, що це черговий текст, написаний звичайною дитиною, якій просто сказали таке написати. Але це не так. Я знаю, про що пишу. З самого дитинства я була позбавлена того величезного щастя, яке комусь здається зовсім незначним. Цим щастям є дідусь, який завжди зустріне тебе усмішкою, обніме тебе, скаже щось таке, від чого твій настрій одразу покращиться. Дідусь, з яким можна погратися, посміятися, просто поговорити чи помовчати. Дідусь, який завжди підтримає і ніколи не покине у біді.

Мені не пощастило відчути цю радість. Але я не ображаюсь на долю чи на людей. У часи, коли починаю сумувати за дідусем, я згадую те, через що його зараз немає поруч. Він пройшов війну, одержав кілька поранень і помер незадовго до мого народження. Дідусь віддано боровся на фронті за свободу нашої країни, мир на землі. Він виконував обов’язок перед Батьківщиною. Дуже любив свою сім’ю, дружину, хотів повернутися живим та народити дітей. І я горда за свого дідуся. Він справжній герой, завдяки якому ми отримали право жити мирно та спокійно. Але все одно той біль, який живе в моєму серці, не вщухне ніколи. Скільки я буду жити, стільки буду пам’ятати про нього, сумуватиму за ним і переглядати знімки, на яких він мені усміхається.

Лише один цей біль може «отруїти» життя людини, постійно нагадуючи про себе. Але зараз в моєму серці ще більший біль. Там вирує вихор почуттів, які я не бажаю нікому відчути: біль, сум, тривога, жаль, скорбота… І всі ці почуття виникли через одну причину – війна. Знову в нашому житті з’явилось це страшне слово. Вже 70 років ми не чули цього слова та мирно жили у своїх домівках, зі своїми рідними. Але знов ця страшна війна втрутилась у мирне життя українців та прирекла їх на постійні страждання, сльози, біль…

Як і в часи Другої світової війни, це страшне слово безпосередньо торкнулося моєї сім’ї. Мій тато, мій любий тато, зараз знаходиться в зоні бойових дій. Він ніколи не був тим героєм, про якого складають легенди та балади. Тато – звичайна людина. Звичайний чоловік, який усе своє життя працював для рідної сім’ї. Він завжди робить все для того, щоб ми з мамою жили в радості та спокої. І так дійсно було, поки він був удома.

Мій тато може в будь-якій ситуації знайти влучне слово, підтримати, навіть розвеселити. І для цього йому не треба вигадувати якісь незвичайні жарти чи смішно вчиняти. Йому вистачає лише просто подивитися на людину «особливим» поглядом чи сказати звичайне речення іншим голосом – і людина обов’язково засміється. Кожен день нашого життя проходив весело. В нашій оселі завжди лунав сміх. Кожен день я не могла дочекатися того часу, коли прийду додому, де ми з татом постійно грали, жартували одне з одним.

Мама іноді навіть замислювалася над тим, чи все нормально з нашим психічним станом. Але все було в порядку. Ми лише з татом гралися. Наші ігри завжди були чудовим засобом розслаблення, зняття стресу. Коли поруч був тато, який сміється і жартує, я забувала про все погане, я забувала про все на світі. Для мене у такі моменти існував тільки він.

Але мій тато – не та людина, яка тільки й вміє, що сміятися та жартувати. Він дуже серйозний і відповідальний. Усе своє життя я знала, що поруч зі мною є мій тато, який захистить, підтримає, допоможе. Я знала, що в будь-який момент можу звернутися до нього за допомогою чи за порадою і обов’язково одержу її. Ми дуже часто любили просто сидіти та розмовляти. Про все на світі і в той же час ні про що. Ми могли по декілька годин сидіти на одному місці і говорити про звичайні речі, про які люди інколи і 5 хвилин поговорити не можуть. А ми говорили. І ми насолоджувались цими розмовами.
А зараз мені їх дуже не вистачає. Я з тремтінням чекаю кожного його дзвінка, які лунають дуже рідко. Знаю, що він не може довго говорити, але я хочу лише почути його голос. Мені його не вистачає. Донедавна я просто не уявляла свого життя без нього. Навіть не могла допустити тієї думки, що прийде час, і нас розлучать. Але такий час настав.

Тепер я розумію, що страшенно сумую за ним. Щоночі він мені сниться, а вдень просто не зникає з думок. Я невимовно сильно за ним сумую. Кожна його фотографія нагадує мені про ті щасливі дні, коли він був удома, з нами. Кожне відео, на якому він сміється, причиняє одночасно і біль, і радість. Радість від того, що такі моменти були, а біль від того, що зараз йому рідко доводиться сміятися. І навіть коли він сміється, ми не чуємо цей рідний для нас сміх.
Я підтримую його рішення захищати свою країну. В такий важкий час лише мужня, відважна й сильна духом людина здатна на такий вчинок. І мій тато саме такий. Як би нам з мамою не було важко тут, вдома, йому ТАМ набагато важче. Він, як колись і мій дідусь, пішов захищати рідну країну, українську націю і свою рідну сім’ю. Пішов на війну за нас з мамою, і ми його підтримуємо. Я вірю, що тато ПОВЕРНЕТЬСЯ. Він повинен повернутися. І коли він прийде додому, я буду найщасливішою людиною в світі, тому що найрідніша мені людина буде знову зі мною.
І я ВІРЮ в те, що скоро ця війна закінчиться! ЗНАЮ, що мужність та відвага наших військових, патріотичність та самовідданість переможе будь-яких ворогів. Якою б сильною не була зброя бойовиків, якою б великою не була їх численність, ми все одно ПЕРЕМОЖЕМО! У нас є велика перевага – це наша єдність нашого народу, самовідданність, мужність і патріотизм та, нарешті, віра кожного українця в нашу перемогу та в світле майбутнє – ось запорука досягнення мети!

Кожен з нас думками завжди з ними, з нашими захисниками, які вдень і вночі бережуть наш спокій і мають єдину мету: перемогти, повернутися і повернути спокій нашій країні, забезпечити мирне майбутнє прийдешнім поколінням.
Я знаю, що вже дуже скоро усі вони повернуться до своїх сімей. Вони – наші герої! Захисники, завдяки яким ми можемо спокійно спати вночі та щасливо посміхатися вдень! Наше теперішнє, завдяки якому стає можливим наше майбутнє! Вони – наша гордість!

І усі ми повинні вірити в те, що переможемо. Адже наші батьки, брати, усі чоловіки, що воюють сьогодні на сході країни, готові віддати власне життя заради збереження нашого. Вони виховувалися тими людьми, які зберегли майбутнє нашої країни та наше майбутнє ще 70 років тому. І оскільки знову постала потреба захищати цілісність та незалежність України – наші батьки, як колись наші діди, віддано та мужньо захистять нашу державу й нас. І після радісного оголошення нашої перемоги усі воїни повернуться додому, до своїх сімей. І мій тато також повернеться живим. І я зустріну його як Героя нашої сім’ї. У нас, в Україні, буде два дні Перемоги.
Зараз дуже часто лунають слова: «Я – патріот України!»Я – також. Але ще я – патріот свого тата. Ще минулого року я можливо і не зрозуміла б усього змісту цих трьох слів. Але зараз його розумію, як ніхто інший. Для мене тато завжди був героєм, а зараз – тим паче. Розумію, що готова до будь-якого вчинку заради нього. І навіть, якщо потрібно було б віддати життя за нього, я б – віддала. Це не просто слова. Це – щира правда. Кожне слово, написане мною, – щира правда. І бажаю кожній дитині мати такого тата, який є у мене. Але я нікому не бажаю хоча б раз відчути усі ті почуття, які живуть в моєму серці ось вже майже півроку.

Любіть своїх батьків! Цінуйте їх! Частіше говоріть їм про те, як ви їх любите! Висловлюйте свої почуття не тільки словами, але й підкріплюйте вчинками! Не ображайте своїх батьків, адже настане час, коли ви не зможете попросити пробачення чи сказати їм як сильно їх любите! А я буду чекати дзвінка від свого тата, щоб знову почути його голос та вкотре сказати йому такі прості слова: «Я люблю тебе, татусю!!!»

BLOG COMMENTS POWERED BY DISQUS
Прочитано 2891 разів

Відповідальність за правдивість інформації, реклами, коментарів несуть автори та рекламодавці. 

Авторське право (с): При використанні будь-яких матеріалів з сайту, посилання на "Портал Ірпеня" ОБОВ'ЯЗКОВА! 

Думка авторів публікації може не збігатися з думкою редакції.

 

Інформаційний портал

Це проєкт свідомої та сучасної журналістики, платформа для громадських діячів, політиків, активістів та інших людей,  зацікавлених в розвитку своїх міст та селищ. 

Кожне місто - окремий автономний розділ сайту, з власним редактором, лідерами думок та навіть інформаційною політикою. Але єднає кожну новину з ідеєю проєкту, що новини повинні бути об'єктивними, без фейкового присмаку. 

На кожну новину можна подати скаргу, або під'єднати до проєкту "нове місто". 

Всі новини автоматично публікуються на різних сторінках у ФБ спеціальними роботами, та поширюються по місцевим групам. Проєкт максимально роботизований та сучасний! 


На початок сайту